***

Для початку Джен запропонувала мені ознайомитись з іншими психотерапевтичними відділеннями. Окрім амбулаторної клініки в шпиталі було відділення «Психіатричної швидкої допомоги», а також психлікарня, яку самі хворі жартома називали «ку-ку хауз» [1]. За словами Джен, кожному психотерапевту корисно знати, так би мовити, коловорот пацієнта: яким чином він потрапляє зі «швидкої» до психлікарні, а потім — і до амбулаторної клініки. До того ж Джен збиралась у відпустку з нагоди прийдешніх осінніх єврейських свят. Вона замовила відпустку заздалегідь і тепер не хотіла, аби за її відсутності я валандався без діла. Тому я відправився до відділення «Психіатричної швидкої».

Хворих туди зазвичай привозять в машинах, і доволі часто — в супроводі поліції. Але не все там аж так жахливо, не все. Деякі пацієнти поводяться тихо: лежать на ліжках або сидять в кріслах в очікуванні, коли їх викличе черговий лікар і вирішить, куди їх відправити далі. Зрідка тих, хто потрапив до «Психіатричної швидкої», після огляду чергового лікаря відпускають на всі чотири сторони.

Буває так, що туди приходять добровільно. Пам’ятаю одного такого добровольця. Темношкірий хлопець атлетичного складу прийшов і зізнався, що його ворожість до колишнього чоловіка його теперішньої подружки сягнула критичної позначки. Бажання його вбити стало ідеєю фікс. Він легко може дістати пістолет. Але не бажає через цього «придурка» сідати у в’язницю. Попросив у лікарів заспокійливих пігулок і щоб його на деякий час «закрили».

Жовна набухали на його вилицюватому неголеному обличчі. Мене ж вразив тон його голосу — рівний, майже льодяний, і дуже повільний темп його мови…

А ще прийшов, пам’ятаю, тихий такий пуерторіканець років шістдесяти. Сказав, що хоче вкоротити собі віку. Мовляв, вже не може справлятися з життєвими проблемами, що звалились на нього: постійними звільненнями, хворобами, самотністю. Щодня і щоночі бачить перед очима Бруклінський міст і себе — як перелазить через високу огорожу. Казав спокійно, не припиняючи винувато посміхатись…

Але більшість пацієнтів до «Психіатричної швидкої» все ж таки потрапляють у стані шаленого марення, з галюцинаціями. Биття головою об стіну, волання, намагання схопити зі столу ручки та олівці, помилково прийняті за ножі, втручання шпитальної поліції з кайданками, шприці в руках медсестер, — все це буденність «Психіатричної швидкої», рутина.

Провів я деякий час і у психлікарні — «ку-ку хаузі», куди пацієнтів, вже перевдягнених у лікарняні халати, переводять з «Психіатричної швидкої».

Психлікарня — місце не з найпривабливіших. Вікна там забрані металевими сітками, доступ до ліфтів загороджують сталеві розсувні решітки на замках. Біля палат із буйними сидять санітари. Наджорсткий внутрішній режим. Об’яви в динаміках звучать суворим голосом: всім треба іти на обід або до віконця з ліками. Хворі, накачані психотропними препаратами, повільно і мовчазно пересуваються коридорами, човгаючи капцями. Майже всі вони, не зважаючи на свій стан, хочуть одного: чимшвидше звідти вирватися на волю. Мене представили деяким пацієнтам, я сказав їм, що студент і проходжу у шпиталі інтернатуру. Залишившись зі мною віч-на-віч, хворі негайно починали доводити, що вони абсолютно здорові, вже вилікувались, і умовляли, щоб я їх виписав. Я вибачався, намагаючись роз’яснити, що виписка не входить до моєї компетенції, що я звичайний практикант. Але вони або не розуміли, або не вірили, що я кажу правду. Щойно до них доходило, що я дійсно не можу їх виписати, вони відразу ж втрачали до мене інтерес.

Лише найкмітливіші з них розуміли, що звільнення з лікарні напряму залежить від дотримання трьох золотих правил: не потрібно нічого вимагати, не можна ні на що і ні на кого скаржитись, і найголовніше — треба без зайвих розмов приймати всі ліки.

Проте засвоїти ці правила могли геть не всі і не відразу. Важче за все це вдавалося «борцям за права людини», тим, хто скаржився на несмачну їжу, нестерпну поведінку сусіда по палаті або грубіянське поводження когось з персоналу. Таким «борцям» доводилось в дурдомі дещо затриматись…

— Дуже добре, Вікторе, що тепер ви маєте уявлення про всі психіатричні відділення шпиталю, — сказала Джен, коли повернулася з відпустки, а мій ознайомчий тур закінчився. — Не виключено, що деяким вашим пацієнтам невдовзі доведеться потрапити і в ті відділення також.

Тож, «просто» Джен.

Вона була напрочуд привабливою і фігурною. При цьому ще й розумницею. У клініці ходила в звичайному одязі, як і всі співробітники, а її білий лікарський халат висів на вішаку — на той випадок, коли треба було іти до «Психіатричної швидкої» або до психлікарні.

Вона була єврейкою, яка сповідувала, якщо не помиляюсь, консервативний (помірний) іудаїзм, але на роботі вона жодним чином не афішувала свою релігійність. Єдине, що виказувало в Джен іудейку, — це капелюшок з козирком, який вона ніколи не знімала, адже ортодоксальні заміжні іудейки мають завжди ходити з покритою головою.

В її кабінеті теж все було суто професійним. Винятком з лікарського антуражу була лише невеличка репродукція відомої картини Дега «Прима-балерина на сцені», що висіла на стіні. З цього можна було зробити висновок про пристрасть Джен або до живопису Дега, або ж до балету.

Її простота і щирість в спілкуванні були маскою, вірніше, професійним стилем. Як зимове сонце, доктор Дженніфер дарувала свою люб’язну посмішку і колегам, і пацієнтам. Але коли потребувала ситуація, Джен вміла і хмуритися, і скрушно зітхати. Я не міг зрозуміти, коли вона залишається байдужою, лише майстерно вдаючи якісь почуття, а коли дійсно співчуває.

Весь цей набір «технічних» засобів повною мірою вона застосовувала і до мене. Один раз на тиждень в своєму кабінеті вона вислуховувала мої коментарі з приводу проведених мною сеансів, і ми разом розбирали справи хворих. Зазвичай в цей час Джен уважно розглядала свій манікюр, своє обличчя в люстерку, розмовляла по телефону зі своїми родичами. Часто-густо наші бесіди переривав своїми візитами… Марк Шварц — завідуючий відділенням отоларингології, яке знаходилось на п’ятому поверсі в тому ж корпусі, що і наше.

— Це несправедливо, Джен. Ви знаєте про мене вже доволі багато: з якої я родини, якого роду-племені. Знаєте, що я колись закінчив інститут з Бізнесу і Менеджменту, але помилився з вибором професії, і що два роки тому я розлучився. Але про себе ви нічого мені не розповідаєте. Якась гра в одні ворота виходить, — одного разу обурився я.

  Частина правди в цих словах була. Джен неприховано цікавилась мною: на наших супервізіях все більше часу ми приділяли темам, далеким від психіатрії.

  Але вона, як і раніше, залишалася для мене сонцем, що сяє над вічною мерзлотою. Щоправда, в наших відносинах помітно поменшало вимушеності. В кабінеті, залишаючись зі мною наодинці, Джен легко скидала з голови свій «релігійний» молодіжний капелюшок, який, до речі, їй дуже пасував.

  Мені подобався такий її жест довіри і розкутості, одначе далі капелюшка справа не йшла. Я так і залишався у ролі її таємного шанувальника-інтерна, яких в неї було вдосталь до мене і, напевне, буде після.

  З її телефонних розмов і деяких коментарів я зрозумів, що з чоловіком вона давно розлучена, але якісь стосунки, пов’язані з дітьми та фінансами, вони зберігають. Її син нещодавно закінчив школу і вчиться в коледжі, старша донька заміжня і працює програмістом. Ще Джен входила в якусь єврейську благодійну організацію, що допомагала жертвам Голокосту. Ось, власне, і все, що я про неї знав. А, забувся, ще той Шварц, був би він здоровий.

— Що ж ви хочете про мене знати? — спитала вона.

— Наприклад, ви ніколи не розповідали мені про цю репродукцію. Чому вона у вашому кабінеті? — я вказав на репродукцію картини Дега «Прима-балерина».

— Ви хочете знати лише це? Таку дрібничку? — в голосі Джен прозвучали розчаровані нотки.

— Іноді якась дрібниця може розповісти про людину набагато більше, ніж вся її біографія.

— Хм-м… — вона відклала пилку для нігтів, задивившись довгим поглядом на репродукцію. — Не знаю, правду кажучи, що в цій історії цікавого. Проте, якщо ви так хочете… Скільки себе пам’ятаю, я обожнювала балет, обожнювала. Домоглася від батьків дозволу на мої зайняття в професійній балетній студії. Через це з батьками в мене були постійні скандали. Для них бо це була ганьба: дівчинка з ортодоксальної єврейської родини замість того, щоб вдягнути довгу спідницю, вивчати Тору і допомагати мамі по господарству, роздягається майже догола і всьому світові показує свої ноги і «тухес». Знаєте, що означає на ідиш «а нікейве»? Так-так,те саме — гультяйка, повія. Батьки завжди ставили мені за приклад мою старшу сестру Сару, яка була дуже правильною дівчинкою. Ця війна в родині тривала роками. Але в шістнадцять років я вже танцювала перші ролі, а в сімнадцять отримала перший приз на Нью-Йоркському фестивалі молодіжних балетних студій за виконання ролі Одетти в «Лебединому озері». Я вступила до інституту балетного танцю, але… — Джен, сумно посміхнувшись, замовкла.

— Вас змусили вийти заміж всупереч вашій волі, а чоловік виявився бездушним чурбаком, який нічого не тямить в мистецтві? І на цьому ваша кар’єра танцівниці закінчилася, так? — припустив я.

— Ні, мій чоловік дійсно нічого не тямив у мистецтві, але на той час для мене це не мало значення. Він був ортопедом, і якби не він, я би на все життя залишилася б інвалідом. Я потрапила в автомобільну аварію. Слава богу, залишилась живою, обійшлося кількома серйозними переламами. Після цього я ніколи не сідаю за руль… От, Вікторе, і вся історія. Нічого цікавого, я ж попереджала… — вона позирнула на мене допитливим оком.

  Зараз переді мною сиділа дівчинка з ортодоксальної єврейської родини, яка колись мріяла про танок і славу і яка заради цієї мрії збунтувала проти всієї рідні і вікових традицій.

— Навпаки, дуже навіть цікаво. І трохи сумно, — додав я.

Її очі блиснули вдячністю. Несподівано вона відштовхнулася ногами від підлоги і від’їхала в кріслі на коліщаткахвбік таким чином, що тепер я міг бачити її всю.

— Найважча травма була отут, — закинувши ногу на ногу, вона нахилилася і торкнулася пальцями правої литки, по якій пробігав ремінець її туфлі на високій корковій платформі.

  До речі, ці її туфлі мені страшенно не подобались — на мій погляд, коркові платформи позбавляють жіночу ногу стрункості, роблять її грубішою.

— Отут вся кістка була роздробленою, — вона гладила свою ногу від ремінця туфлі до коліна, ледь прикритого краєм сукні. — Наклали стільки швів, що в нас обох не вистачило би пальців порахувати їх… Містере Вікторе! Хел-лоу!

  Я витріщився на її розкішні ноги з виразно окресленими литками і насилу утримувався від спокуси їх погладити.

— Сподіваюсь, я задовольнила вашу цікавість? — не чекаючи на результат моєї боротьби зі своїми бажаннями, Джен від’їхала назад до столу. — Віднині ви знаєте про мене все найголовніше.

Серед пацієнтів, з якими я працював як психотерапевт, був такий собі Френсіс Новак.

Френсіс був молодим чоловіком двадцяти двох років; його батько — поляк, мати — пуерторіканка. Батьки Френсіса розлучились, коли йому було дев’ять років. Місцезнаходження батька відтоді залишалось невідомим. Френсіс мав неповну (одинадцять класів) шкільну освіту і не мав жодної спеціальності. Він жив в одному притулку в Брукліні, а його мати з молодшою сестрою — в іншому притулку. Одружений Френсіс ніколи не був, дітей не мав.

Півроку тому його арештували за участь у квартирній крадіжці. Під час карного розслідування у слідчих виникли питання щодо психічної адекватності Френсіса. Хлопця відправили на спеціальну медкомісію, де намагалися зрозуміти причини його дивної поведінки: чому він ніде не працює, не вчиться, живе аби як. Медкомісія дійшла висновку, що у Френсіса є якесь порушення психіки, яке заважає йому соціально адаптуватись. Але яке саме — так встановити і не змогли.

Відбулися «депресією» і з цим діагнозом відправили до суду, де розглядають справи підсудних із психіатричними порушеннями.

  За учать у квартирній крадіжці Френсісу дали один рік умовно. Але суддя погодився, що у хлопця «є проблема», тому державі слід взяти його під опіку. Френсісу запропонували допомогу по безробіттю, пообіцяли поставити в чергу на субсидовану квартиру. За це він мав відвідувати нашу психіатричну амбулаторну клініку. На такі умови Френсіс погодився, хоча психічно хворим себе не вважав.

Рідною мовою для Френсіса була англійська, другою — іспанська. В його обличчі не було нічого слов’янського, хоча його батько і був поляком і син носив польське прізвище. На вигляд хлопець був чистокровним латиноамериканцем.

Худорлявість, близька до виснаження. Страшенно бліде обличчя, в яке, наче у гіпсову маску, встромлено чорні очі-ґудзики. Коротко обстрижене темне волосся, чорна жорстка борідка на вузькому підборідді і чорні вусики ще більше підкреслювали блідість його обличчя. Погляд — цілковито збайдужілий. У всьому вигляді — якась безнадія, зацькованість.

Десь таким чином я почав би описувати зовнішність Френсіса. Весь одяг на ньому висів, старі широкі джинси він носив нижче поясу, шнурки кросівок завжди були розв’язаними. Ходив Френсіс досить дивно: засунувши руки в передні кишені джинсів, широченними кроками, розгойдуючись з боку на бік усім корпусом. Наче на шарнірах. Впродовж наших сеансів він ніколи не дивився мені в очі, а кудись у куток стелі.

Не знаю, як він проводив вільний час до нашого знайомства. Коли ми познайомилися, Френсіс серйозно готувався… вступити до молодіжної вуличної банди. Я про це дізнався, коли спитав в ного, чому він ходить у футболках із зображенням пістолетів, черепів, блискавок, тощо.

— То ти вже член банди?

— Майже, — пробурмотів він.

— Ти це серйозно?

Виявилося, що в банду він ще не вступив. Але збирається. А поки що вирішує, в яку.

— Швидше за все, вступлю в «Латин Кінгз». На сьогодні це найсильніша банда в Америці. І дуже крута.

«Латин Кінгз» (Latin Kings) – дійсно одна з найбільших молодіжних банд в США. Її «головний офіс» знаходиться у Чикаго, а в Нью-Йорку «філіал». Переважно до її складу входять латиноамериканці, хоча є і білі, і чорношкірі. Кількість членів нараховує не десятки, а сотні тисяч. Це ціла армія зі своєю ідеологією ненависті до «держави білих міліонерів», зі своїм «Маніфестом» і багатощаблевою ієрархією. На нижньому щаблі стоять «вуличні лицарі», а на верхньому — ватажки, Королі. Сьогодні в їхніх руках влада на вулицях бідних кварталів багатьох американських міст, а також у в’язницях серед ув’язнених. А завтра вони можуть захопити політичну владу в країні.

— Дуже цікаво. Не розумію, одначе, що саме в цій банді потрібно тобі? — спитав я після того, як Френсіс виклав мені всі ці відомості про «Латин Кінгз».

— Що потрібно мені? Там у них порядок, справедливість, братерство. Може, коли-небудь я там стану Королем, — він знову підвів відсторонений погляд у стелю і заходився розповідати про ритуали цієї банди, про історію її виникнення, про її Королів, словом, всю інформацію, яку він сумлінно назбирав з різних джерел, включаючи вулицю та Інтернет.

  З того дня ми нарешті знайшли з ним улюблену тему для наших розмов. Я, звісно, здогадувався, що в банді Френсіса приваблює не жорстокість і насилля. Його вабило оманливе відчуття братерства, дружби, любові, — всього того, чого йому так бракувало в його житті.

Я був впевнений, що до ніякої банди він ніколи не вступить, все це він вимислив собі, щоб заповнити порожнечу свого існування. Хлопець зображає себе крутим мачо. В своїй уяві він бачить себе серед «хороших, добрих» вбивць, нафантазував собі казна що. Міф про свою оманливу могутність допомагає йому вгамувати відчуття власної нікчемності.

Але іноді він так жваво розповідав про своє бандитське майбутнє і про минулі злочинні походеньки, так блищали його очі в ці хвилини, що я, зізнаюсь, починав сумніватись. Може, він і дійсно хоче стати бандитом? Адже брав він участь у квартирній крадіжці і хтозна, яку роль в цьому злочині грав?

— Ти хочеш стати злочинцем? О’кей. Але нумо спробуємо поглянути на цю ситуацію під іншим кутом, — пропонував я. — Може, все ж таки, має сенс зайнятись чимось іншим. Може, краще піти в коледж? Ти ж не дурень. Вивчишся на програміста, потім влаштуєшся на роботу, купиш класну тачку, поїдеш з подружкою відпочивати до Маямі.

Проте Френсіс не розділяв мого ентузіазму щодо «зайнятись чимось іншим». Їхати на відпочинок у Флориду на власному авто і навіть із подружкою він не хотів.

— Мені начхати, лікарю, на все, про що ви зараз кажете. Я хочу вступити до «Латин Кінгз» і крапка. Шкода, що мені дали лише рік умовно, а не посадили за грати. У в’язниці я би швидше зробив кар’єру.

Тож, Френсіс вступав до банди, а я услід за ним занурювався в його маячню і обговорював його подальші кримінальні плани. Наші розмови на цю тему тривали кілька місяців, але далі розмов справа, на щастя, не просувалась. Я не мав жодного уявлення, яким чином вступають в банду: чи існує спеціальний обряд посвяти? Чи треба когось пограбувати, вбити, щоб довести свою вірність ордену?

Якось одного разу в мене була зустріч у районі, де знаходився притулок Френсіса. І я вирішив зайти до нього у гості.

Френсіс дуже здивувався моєму візиту. Запросив до кімнати, а сам сів на ліжко з розкиданою постіллю. Запропонував мені стільця, але я став біля вікна, спершись на підвіконня.

— Не хвилюйся, нічого не трапилось. Просто був недалеко звідси от і подумав, чому б не заскочити до тебе.

Він підозріло зиркнув на мене. Потім знизав плечима, мовляв, ваше право. Дістав з пачки цигарку, закурив.

— У тебе, часом, і для мене цигарки не знайдеться? — запитав я.

— Ви палите? – він простягнув мені пачку.

— Бавлюсь іноді.

Я і направду палив дуже зрідка. І зараз, після другої затяжки, надто сильно вдихнув дим в легені і закашлявся. Посмішка промайнула на обличчі Френсіса.

— Це правда, що пачка цигарок коштує зараз десять доларів? — спитав я.

— Так, але в нас тут, у притулку, продають крадені цигарки гуртом, за десять баксів можна купити три пачки.

Я завів нейтральну розмово про погоду. Френсіс почувався тут набагато вільніше, ніж у моєму кабінеті. Воно і зрозуміло: шпиталь — це заклад, де він має відбувати повинність, лікуватись невідомо від чого. А тут, хоча й в притулку, все ж таки він був вдома.

Та й дійсно, така знаменна подія в його житті — сам «ку-ку лікар» завітав до нього в гості. Містер Віктор власною персоною! Адже, до речі, до нього в гості сюди ніколи не приходили ані мати, ані батько, ані друзі, ані подруги (котрих, власне, в нього і не було). Приходили лише чергові по притулку з перевірками, робітники зі знищення домашніх комах і соціальний робітник від суду з нагляду за його лікуванням.

В кімнаті відчувався важкий запах хлорки, невипраного одягу і цигарок. На столі стояв старенький комп’ютер. Всі стіни були прикрашені плакатами із зображеннями бандитів у шрамах з пістолетами та кинджалами.

І зовсім недоречно в цій галереї насильства у дальньому кутку на стіні висіла репродукція із зображенням якогось католицького святого.

— Еге ж,бро, страшнувато в тебе тут…

Раптом з-під ганчірки для підлоги вибіг великий тарган і помчав до батареї.

Я спробував розчавити його ногою, але він вислизнув з-під моїх туфель. Я кинувся йому навздогін, намагаючись його прибити, аж поки він не зник у щілині під відклеєним від підлоги плінтусом.

Моє полювання на таргана здорово розважило Френсіса, він навіть розсміявся. От забавка: «ку-ку лікар» ганяється у притулку за тарганами!

— Втік, падлюка, — поскаржився я.

— Таргани — то ще не біда, нехай собі бігають, від них шкоди нема. Аби не блошиці. Пам’ятаю, жив я колись в одному притулку з мамою та сестрою. Так от там було справжнє жахіття: ми щоранку просиналися у кривавих пухирях від укусів блошиць, жодні мазі не допомагали. Ми знімали з себе весь одяг і спали голі на гумових килимках. Як мамка не галасувала, не вимагала, щоби потруїли, — все марно. А в іншому притулку жили миші, ми по всій кімнаті розсипали отруту і потім знаходили дохлих мишей усюди, навіть у духовці.

— За це ти так не любиш свою матір?

— Матір? Через неї я тинявся по притулках і чужих домівках. Через батька і через неї… — насупившись, він стиснув у кулаку кутик ковдри. Ніхто не знає, що зі мною робили в тих прийомних родинах. В одній домініканській родині було дві сестри, старші за мене на три роки, мені тоді було тринадцять. Ці суки з довгими руками і жирними дупами прив’язували мене до ліжка, знімали з мене штани і знущалися над моїм «здорованем», — він схилив голову, вказуючи вниз, поміж своїх розставлених ніг. — Тягнули його, лили на нього якусь смердючу рідину. А коли приходив їхній батько, вони жалілися йому, що начебто я їх мацаю, і мене наказували. Я нікому не розповідав правду, боявся, що мене віддадуть до ще гіршої родини, — він шморгнув носом, готовий ось-ось розрюмсатись. — Одного разу я заліз на дах будинку, хотів стрибнути, щоб розбитися на смерть…

  Зараз цей грізний Френсіс, цей вже майже король однієї із самих кривавих молодіжних банд Америки, був схожий не безпомічного хлопчика, у якого чомусь виросли вуса та борода.

  Раптом за стіною залунали звуки музики — хтось грав на піаніно.

— Рональд. Він нещодавно тут оселився і припер із собою електронне піаніно.

Дослухаючись до мелодії, Френсіс закрив праве око, а ліве вирячив так широко, що брова над ним помітно вигнулася:

— От довбень, хто ж так грає Моцарта?

— Ти вмієш грати на піаніно?

— Так. У школі, де я вчився до дванадцяти років, у нас був клас музики. Я проводив там за піаніно весь свій вільний час. Я навіть грав у шкільному оркестрі. Шкода, що в нас було тільки піаніно в класі, бо я завжди мріяв зіграти на справжньому концертному роялі. Вчитель казав, що я геній і стану зіркою. Це найкраще, що було в моєму житті. Але потім матір посадили за проституцію, мене з тої школи забрали і віддали до притулку…

А за стіною хтось грав на піаніно.

— Постривай, — я дістав з кишені мобільник та подзвонив. — Джеймсе, ти не проти, якщо я зараз під’їду до тебе з одним хлопчиною?

Сховавши мобільник, я застібнув блискавку своєї куртки:

— Нумо, друже, поїхали до справжнього короля.

— Правду кажучи, мені важко працювати з Френсісом. Іноді він наче і нормальний, а іноді стає замкненим, втрачає контакт з оточуючим світом і навіть починає вірити у свої фантазії.

Ми сиділи в кабінеті Джен. Вона була у білому лікарському халаті, ще не встигла його зняти, щойно повернувшись з «ку-ку хауза», куди потрапив її пацієнт.

— По-перше, Вікторе, повторюю вкотре, ви маєте затямити головне: якщо людина потрапила до психіатричної лікарні, це означає, що в неї однозначно щось не в порядку з головою, якою би нормальною вона не здавалася. По-друге, те, що ви називаєте дивацтвом, у «Пораднику з психіатричної діагностики» має свою назву. Шизоїдність. Запам’ятали? Ши-зо-їд-ність, — вона повторила по складах. — Це відхилення не таке руйнівне і не так яскраво виражене, як, скажімо, шизофренія, і лише досвідчений лікар може його діагностувати. Але загалом ви все правильно описали: така людина поводиться неадекватно, вона не може вкоренитись в реальності, не може зрозуміти і саму себе, тому повністю поринає у світ своїх фантазій. До речі, шизоїдність сьогодні дуже поширена серед американської молоді. Я нещодавно читала статтю, де впевнено доводиться, що за останні чверть століття взагалі всі психіатричні хвороби в Америці значно «помолодшали»: серед молоді все частіше зустрічаються і шизофренія, і маніакальна депресивність. Про наркоманію і суїцидальність навіть мова не йде, зрозуміло без зайвих слів.

Джен встала і, знявши халат, пішла до вішака, щоб повісити його на гачок. Тук-тук-тук — дзвінкий цокіт підборів по підлозі за моєю спиною. Повернулася, поправила спідницю, потім волосся. Останнім часом вона почувалася дуже вільно у моїй присутності.

— Коли мої діти вчилися у школі, до нас додому приходили їхні друзі з проханням, щоб я дозволила їм деякий час пожити в нас. Тому що батьки, дізнавшись про те, що їхні діти не такі, як всі — скажімо, гомосексуалісти, або курять травку, або потворять себе татуюванням і пірсингом, — влаштовували їм справжнє цькування. Ви собі уявити не можете, скільки серед цих підлітків було шизоїдів, подібних до цього Френсіса! Азохен вей[2], — закінчила вона на ідиш.

А наступного ранку в суботу я зупинив машину в районі Вільямсбург, де живуть переважно євреї.

До салону машини крізь прочинене віконце вітер доносив зойки ворон, що кружляли над високими платанами і над дахом синагоги неподалік. Двері синагоги іноді відчинялися, звідти виходили чоловіки та жінки різного віку, деякі з дітьми. Джен була ще там, всередині. Була одна. Одна-однісінька. Півгодини тому я бачив, як вона увійшла туди, привітавшись із якоюсь молодою парою.

Про що молиться вона там, в храмі, де звучать томливо-тягучі плачі рабинів? Чи ходить вона до синагоги, віддаючи данину традиції? Чи задля того, щоб сусідки не тикали на неї пальцем, звинувачуючи у безбожності? Чи щоб зустрічатись там із викладачами єврейської школи, де вчилися її діти? Чи аби не втрачати корисні зв’язки? Бути у натовпі?

Що я знав про її особисте життя, про її родину? Одного разу вона розповідала мені про свою бабусю, яка дивом вижила у концтаборі в Дахау, працюючи санітаркою в тифозному бараку. У похилому віці бабуся захворіла на хворобу Альцгеймера, і родичи віддали її до будинку престарілих. Джен через це довго мучилась почуттям провини, хоча тоді була ще підлітком. Описуючи мені останні дні життя і смерть бабусі, вона, і через тридцять років, дещо рознервувалася.

Батько Джен, поки не вийшов на пенсію, обіймав якусь адміністративну посаду в єшиві (єврейській школі), мати була домогосподаркою. Ще в неї була старша сестра Сара. За напруженим голосом, яким Джен розмовляла із Сарою по телефону, можна було здогадатись, що стосунки між сестрами не дуже душевні.

Мені було відомо про її спробу стати балериною, конфлікт через це з родиною. Через травму незіграна партія Одетти-Лебедя. Напевно, вона відчувала комплекс неповноцінності — почуття гидкого каченяти, який так і не став прекрасним лебедем.

Незрозуміло, чому Джен зупинилася на такій низькій службовій сходинці, чому не пішла далі по кар’єрних щаблях. Адже могла би стати і заступником директора клініки. Знань та медичного досвіду в неї для цього більше, ніж достатньо. Чи її приваблює спокійне життя? Прогулянки бутіками, скупляння модного шмаття, спасалони, — всю цю мішуру вибрала замість кар’єри?

Або ж займалася родиною, дітьми, не вистачало часу на щось більше? І так ото воно й пішло-поїхало. А коли стала коханкою Шварца, взагалі зникла потреба напружуватись.

А дітлахи виросли. Старша дочка вже випурхнула з дому; син — через кілька років — теж випурхне. Залишиться Джен сама, у порожньому гнізді. Тільки чоботи-ботфорти. І стариган Шварц.

Пам’ятаю, в університеті одна викладачка, під час обговорення теми «Кризи віку у чоловіків та жінок» і так званого «синдрому порожнього гнізда», ділилася своїми відчуттями, коли її діти виросли і залишили рідний дім. «Зникли запахи! В квартирі зникли запахи моїх дітей! — казала вона. — Я ходила по квартирі і весь час принюхувалася. Але дім став порожнім і чужим — в ньому не було запахів дітей!»

Я уявив собі Джен в ролі «нюхальниці». Діти розлітаються, і, мабуть, пройдуть роки, доки вони відчують гостру тугу за покинутою домівкою і матір’ю в ній…

Плач, Джен! Плач! Все твоє особисте життя — і з колишнім чоловіком, і зі Шварцем — це угоди, бізнес-контакти! Але нехай тільки Бог засудить тебе за твій зв’язок зі старіючим чоловіком, у якого є родина. Нехай лише грізний спів рабина, звернений до Всевишнього, пробуджує у твоїй душі жаль.

Але хіба я, таємно переслідуючи тебе, маю право засуджувати твоє життя? Адже я також був одружений. І, до речі, зраджував дружині. А от дивлюся, дивлюся із тугою, як ти зараз виходиш із дверей синагоги, де замовкли молитовні співи, де Богові віддали Боже.

Ти — в чорному велюровому пальті і у півчобітках. Поправляєш капелюшок, перемовляючись з якоюсь жінкою. Мабуть, смієшся. Але твій сміх до мене не долітає. Я чую лише воронячий ґвалт і гуркіт автомобілів, що їдуть повз мене.

Ти хитаєш головою — може бути, тебе зараз запрошують у гості на якесь єврейське свято. Питимете там кошерне вино і їстимете кошерні булки. Будете обговорювати там свої справи: чиєсь обрізання, чи чиюсь хупу (єврейську весільну церемонію) в дорогому ресторані, або неподобства, які відбуваються у благодійній організації, що допомагає жертвам Голокосту.

Між нами — прірва, яку не здолати жодному «Боїнгу».

Прощавай, Джен! Прощавай, моя прекрасна леді в капелюшку!..

Вона відходить вбік, зупиняється біля самого бордюру, дістає мобільник. Мабуть, як і минулої суботи, викликає таксі. Чекає, переступаючи з ноги на ногу. Злегка пересмикує плечима. Холоднувато. Листопадовий вітер. Тягне вогкістю від чорної землі і мокрого асфальту.

Туп-туп. Туп-туп. Підбори чобітків. І … раптом падає з неї чорне пальто, підхоплює його сильним вітром і уносить кудись — за будівлю синагоги, за дорогу, за кущі. І чобітки летять услід. І спідниця довга, і блузка, — все, все летить, пошматоване вітром!

І… пам-пам-па — плине білосніжна Джен у балетній пачці. Пам-пам-па… Руки її тріпотять, наче струшуючи з пір’я краплі води, груди здіймаються, шия граційно вигнута.

Тихо, похмуро на нічному озері. Тужить Лебідь. Плаче його зачарована душа. Місяць ллє з неба світло, що тоне в озерній глибині.

І чаклун Шварц бігає навколо Лебедя, хихоче злосливо. Кар-кар!..

Де ж той принц, юний закоханий принц, котрий вразить своєю стрілою чорного Ворона?..

— Ж-ж-ж, — під’їхало і зупинилось таксі.

Джен відчиняє задні дверцята машини. Перед тим, як сісти в неї, раптом оглядається. Кидає тривожний погляд у мій бік…

Цілими днями Френсіс пропадав у студії Джеймса: навчався звукозапису, прибирав там, пилососив, відносив пошту. А у вільний час, коли зала була порожньою (бо запис міг тривати іноді і до півночі, і до другої ночі), грав на роялі. Словом, хлопчина опинився у слушний час у потрібному місці.

Деколи він ділився зі мною своїми планами на найближче майбутнє: створити панк-групу Crazy Brothers («Божевільні брати»), записати перший альбом і зняти відеокліп.

Так, бувало, що він замикався в собі, наче равлик у мушлі. Проте у періоди підйому справляв надзвичайне враження: говорив вільно, іноді навіть зухвало, жестикулював розкуто, міміка була жвава, у рухах з’являлась особлива пластика.

Дивлячись на нього, я сердився на Джен за те, що вона так легко записала його в шизоїди і на цьому заспокоїлась. От же ж ці психотерапевти: поставлять на лоба клеймо «шизоїд» чи «хронічно суїцидальний» — і справу зроблено.

А Френсіс — артист, справжній артист! Артист — без сцени, без знімального майданчику, без концертів — задихається, наче риба, яку викинули на пісок. Артисту не можна довго залишатися поза мистецтвом, не займатись тим, для чого він призначений і задля чого створений Богом. Так, всі справжні артисти, музиканти, художники — неадекватні. Але ж на те він і талант, щоби бути особливим, унікальним.

А вона: «Шизоїд, шизоїд»! Хлопець просто все життя не знав і не розумів, для чого народжений, може, таємно мріяв про кар’єру поп-зірки, але ні з ким не ділився своїми мріями. Замість сцени, роялю, направлених на нього софітів бачив лише п’яну хвойду матір, щурів у гуртожитках, зазнавав принижень у прийомних родинах.

Психотерапевти! Коли у вашому кабінеті з’явиться новий пацієнт і ви дізнаєтесь, що він артист, художник або музикант, прохаю вас: закрийте свої товсті книжки з психіатрії! Відійдіть від цієї людини якомога далі, навіть якщо ваш офіс маленький за розмірами! Дайте артисту якомога більше простору, свободи, дайте йому відчути себе на сцені, за роялем, у мольберта! Станьте для нього вдячним глядачем, прихильником — і ви врятуєте його швидше, ніж будь-які ліки, уколи і ваші марудні психотерапевтичні сеанси!

Але вона нікого ні про що не попросила, а залишилась моїм супервайзером і надалі. Як і раніше, ми обговорювали з нею пацієнтів, сперечалися, розмовляли про мистецтво та політику. Словом, зовні мало що змінилося. Але між нами виникла якась таємниця, яку ми, як два заколотники, тепер приховували від усіх.

На жаль, радість моя тривала недовго. У кабінеті Джен невдовзі з’явився… Майкл. Звичайно, її син Майкл викликав у мене інакші емоції, ніж доктор Шварц: останній був моїм заклятим суперником, а Майкл викликав швидше симпатію.

Якби він не так часто займав у кабінеті Джен ту кушетку, на якій я останнім часом звик плекати певні солодкі мрії, то я би не мав жодних заперечень. Інакше кажучи, Майкл витіснив мене з тої кушетки, і я змушений був тепер сидіти на стільці, в той час, коли він напівлежачи грав у електронні ігри на своєму IPhone.

Історія його появи у шпиталі така: нещодавно Майкл кинув коледж — чи то його вигнали за неуспішність у навчанні, чи то він взяв академічну відпустку. Швидше за все, що витурили. Працювати він не хотів. Після скандалів із Джен, її умовлянь і погроз Майкл погодився деякий час поволонтерити у нашому шпиталі. Джен швидко все влаштувала. Майклу видали посвідчення, склали розклад і перелік обов’язків. Він повинен був два дні на тиждень допомагати у їдальні і два дні — у бібліотеці. Власне, не бозна що, але хоч якась робота.

Отже, Майкл працював як волонтер, тинявся шпитальними коридорами і заходив до кабінету Джен саме в той час, коли в нас із нею було призначено супервізії.

Це був високий хлопець двадцяти років, із густим чорним волоссям на прямий проділ; жіноча м’якість у рисах його обличчя була явно успадкована від матері. В погляді його темних очей проглядали якась пихатість, самолюбування. Але, може бути, за цим фасадом нарциса ховалася невпевнена у собі, закомплексована дитина?

Із Джен він поводився вкрай розкуто, з його обличчя не сходила поблажлива посмішка навіть у ті хвилини, коли вона докоряла йому у моїй присутності через те, що на нього вже скаржаться з Відділу волонтерів.

Після чергової прочуханки Майкл зазвичай просив у неї гроші на нову комп’ютерну гру або на ремонт своєї машини, і Джен, грізно і ображено посопівши, діставала із сумочки портмоне.

Одного разу, після того, як Майкл пішов, вчергове отримавши від матері гроші, Джен почала виправдовуватись переді мною:

— Я знаю, що це неправильно, розумію, що занадто панькаюся з ним. Нормальна мати так поводитись не повинна. Мені про це всі говорять: і сестра, і донька, і колишній чоловік. Майкл — проблемна дитина, не може ні в чому себе знайти, не здатен до чогось прихилитись.

— Невже його ніколи нічого не захоплювало?

— Ні. Хіба що… колись він любив грати на барабанах, кілька років ходив до музичної студії, але потім залишив і це. Він нічого не хоче, але сам же через це і страждає. Нещодавно я прибирала в його кімнаті, знайшла там блокнот з його віршами. Знаєш, про що ті вірші? Навіть не хочу тобі казати… Гаразд, Вікторе, будемо обговорювати твоїх пацієнтів. Бо ми зараз займаємося моїми «аідише маме» проблемами. Як справи у твого Френсіса? Його вже виписали із психлікарні?

— Так, два тижні тому. Шви зняли. Він припинив курити траву, ходить у студію до Джеймса, грає на роялі. Одним словом, сходження зірки триває.

В клініці існувала добра традиція: щороку в кінці травня для співробітників влаштовували пікнік. Цього року місцем для проведення пікніку обрали парк у красивому районі, у ресторані там було замовлено столи.

***

Я намагався дізнатись про цю трагедію все, що міг. Вимальовувалась така от картина.

В той злощасний день Майкл вивернув собі руку, тому за кермом машини опинився Френсіс. Водійські права у Френсіса були, але досвід водіння — мінімальний. Вони поверталися вночі з якогось клубу у Гарлемі. Погода була дощовою, дорога слизькою. От хлопець і не впорався з керуванням. Причому швидкість він не перевищував, прихована камера перед поворотом на Третю авеню показала, що «Тойота» Майкла їхала на припустимій швидкості. На повороті водій різко загальмував, машина пішла юзом, і її, розвернувши, кинуло на зустрічну смугу, по якій їхав автобус.

Френсіс і Фрея сиділи спереду, були пристебнуті ременями безпеки, на додачу їх вберегли повітряні подушки. А Майкл був позаду і пристебнутий не був.

Френсіс був абсолютно тверезий — ані алкоголю, ані трави, жодної іншої наркотичної гидоти в його крові не виявили.

Загалом, ніхто не винен. Ніхто. Нема винних. Так буває. Але один — у могилі, а другий — у слідчому ізоляторі в’язниці.

Можливо, звинувачень Френсісу не висунули би і його, недовго протримавши і у всьому розібравшись, звільнили би, якби… він раптом не повідомив, що навмисно вбив Майкла! І почав доводити слідчим, що навмисно створив аварійну ситуацію, спеціально розвернув машину таким чином, щоби потрапити під автобус і щоб Майкл загинув.

Навіщо він це зробив? Які мотиви? Начебто на ґрунті ревнощів — ревнував Фрею до Майкла. Ще Френсіс запевняв, що він член банди «Латин Кінгз».

Допитують Френсіса, намагаючись визначити ступінь його осудності і розібратись, що в його словах є правдою, а що ні. Допитують Фрею. Прокуратура запросила в нашій клініці роздруківки записів моїх сеансів із Френсісом. Тож слідчі зараз читають всю його історію за останній рік, як він хотів вступити до банди, різав собі руки і грав у панк-групі.

А мені все було зрозуміло і так: ані любовний трикутник, ані «Латин Кінгз» до того, що трапилось, не мають жодного відношення.

По-перше, Фрея лесбійка і, за її словами, з хлопцями її пов’язували лише дружба та музика. По-друге, до жодної банди Френсіс не вступав. І по-третє, він просто погано водив машину.

Дізнавшись, що Майкл загинув, Фресніс був у шоці, відчув страшне почуття провини. Але замість того, щоб тверезо оцінити ситуацію і зрозуміти, в чому саме він винний, він почав вигадувати історії, аби обдурити слідство. Він вирішив, що має бути покараний в’язницею, щоб спокутувати свою провину. А потім і сам повірив в це і зараз вірить, як фанатик, і від своїх слів ні за що не відмовиться.

Ввечері я лежав на дивані у своїй квартирі, проглядаючи у мобільнику новини з України. Останнім часом мене почало цікавити все, що там відбувається.

Пролунав дзвоник у двері, настільки несподівано, що я аж здригнувся. Для пошти начебто запізно. Чи сусіда, часом, знову упився і переплутав квартиру?

Я відкрив двері і… стояв і боявся поворухнутись, щоб не зникло чарівне видіння.

— Можна увійти? Чи ти так і будеш тримати мене тут, у коридорі? — спитала

Джен.

Повісивши плащ на вішак, вона зайшла до кімнати. Постояла біля вікна, потім уважно вивчила знайомі їй ескізи, що висіли на стінах.

— Я бачу, з’явилося кілька нових картинок, — промовила вона.

— Так, ти права, — підтвердив я, здивувавшись її пам’яті.

На ній була довга сіра сукня дуже вільного крою. Чорний капелюшок з голови вона не знімала.

Сіла в крісло і довго мовчала.

— Ти чув новину? На минулому тижні Френсіса випустили з в’язниці, з нього зняли всі підозри, — сказала вона.

— Так, я чув. І дуже цьому радий.

— Він пообіцяв, що напише таку чудову музику, яку ніхто ще ніколи не писав, і присвятить її своєму братові — Майклу.

Я сидів на дивані. Кусав губи. Хотів їй багато про що сказати. Про те, що я в захваті від неї. Про те, що вона — найпрекрасніша жінка на Землі, про те, що…

— Виключи світло, — несподівано попросила вона.

Я підійшов до вимикача, клацнув ним, і в кімнаті стало темно. Стояв біля стіни, дивився на її застиглий силует.

— В мене буде дитина, Вікторе. Твоя дитина, — промовила вона спокійно. —  Нічого не кажи. І не включай, будь ласка, світло. Я ще не звикла до світла, я ще у темряві…